Mobile Menu

Про “печальну” та “шикарну” українську літературу

by Концепт, 14/06/2017

Не люблю сучасну українську літературу. Не можу. Очі натирає. Змушую себе сісти за чергову книгу вдруге, вп’яте. А там – сюжет кострубатий, як дорога до Кам’янця. Редактор сидів на півставки. Коректор працював, підглядаючи в телевізор. Стилістика гідна хіба запису у соціальній мережі. У одних Фейсбук. У інших – Вконтакт. А комусь межа – Твітер. Хочеться брати олівця та креслити, черкати…

Була одна хороша книга, схожа на переказ себе самої. Прогортала ті худенькі 200 сторінок, і думаю: а повна версія буде?

Були твори з чудовим одним розділом десь посеред історії. В тому розділі, схоже, все натхнення почалось та скінчилось. А навколо так-сяк домалювали сюжет, щоб видавництво взяло. Чого було не лишити ту главу окремим блискучим оповіданням? Навіщо її в книгу тулити, задоволення розбавляти?

Ще дві потішили. Мемуари українок про життя в Японії та Китаї, з однієї серії. Я терпіла жаргон, зайві діалоги, спроби вигадати недоречну містику там, де хотілось простої життєвої розповіді. Та стискала зуби і читала далі, нудно та повільно, бо надто кортіло дізнатись про побут наших східних братів та сестер. В одній історії п’ять разів спіткнулась на слові “шикарно”, в іншій – на “печально”. І ніхто з книготворчої команди не чув про синоніми “розкішно” та “сумно”.

Чому навчить така книга читача? Що словник синонімів для невдах. Що слова-кальки не гірші літературних оригіналів. Треба писати, як серце ляже. А якщо щось пописуєш в блозі, то тобі вже ніякий редактор не потрібен, ти сам все знаєш. Можна бігти в видавництво.

Чому так склалось? Мабуть, тому що полиці книгарень спорожніли після санкцій, проріділи після мовних квот. Продукт створювати треба, а у нас ні конкуренції, ні ринку. Проте є заклики переходити з російської на українську. Справді, яка різниця, як писати людині, яка десятиліттями шліфувала свій стиль однією мовою, російською? Роки практики, навчання, принизливих редакцій… Дурниці! Береш та пишеш українською, ти ж письменник.

А десь в Росії, в Америці, рукописи відсіюються цілими ящиками, складаються, відкладаються та забуваються. До друку доживають найкращі. До магазинів – кращі з найкращих. А у нас – раді кожному новому автору, ти тільки пиши. Так і виходить, що переклади наші “шикарні”, а оригінали “печальні”.

Так хочу вірити, що скоро скінчиться наша початкова школа художньої літератури. Слова зміцніють, сюжети вирівняються. Редактори стануть сміливими, коректори –кваліфікованими, видавництва – перебірливими. Рукописи пройдуть всі необхідні пекельні кола, аби дійти до читача з повною готовністю вражати та навчати. Бодай це скоріше трапиться. А я піду читати переклади.

Олеся Аббясова

*Моя думка може не співпадати з вашою. Це нормально.

Коментарі

коментарів

Зацікавила стаття? Розкажи про неї друзям! Facebooktwittergoogle_plus