Mobile Menu

Не страждав – не герой

by Концепт, 09/03/2017

От любить Україна драматизувати свою історію і віктимізувати своїх героїв. Шкільні роки втовкли мені чіткий образ Шевченка: сумного дядьки в невизначений час посеред умовного поля з бандурою. От він страждав за Україну, єдиний на всю історію, щоб тепер, мов Ісус, дивитись на нас докірливо з картин-ікон.

Чомусь шкільна історія ніяк не хоче віддати нам живого Тараса: дотепного, талановитого, письменника і художника, з друзями і тусовками, і невід’ємною любов’ю до української мови та України. Щоби в ньому можна було розгледіти наставника, за яким може слідувати кожен, і бородатий хіпстер, і галантний вчений. Щоб він не погрожував: будете любити Україну, як я, згинете в муках. А надихав бути трішки Шевченком, трішки патріотом, який опікує свою культуру, мов подружня пара, і в радості, і в горі.

Навряд чи хтось сьогодні напише новий Кобзар, бо то нині непопулярний формат. Та якби Тараса спитали, чи хоче він, аби його портрети вішали поряд з президентськими пиками в кабінетах байдужих хабарників, і назвали на його честь тисячу брудних вулиць, а чи продовжили його справу і зробили щось суттєве для захисту української мови – він би обрав останнє. Чомусь мені так здається…

То може досить вішати Шевченка на хрест української культури? Читайте його, пам’ятайте, відкривайте його нового. І шукайте талановитих кобзарів навколо себе, а може в собі. Зробіть найдрібнішу корисну справу для захисту та підтримки української мови. І коли вас спитають, хто надихнув, відповідайте – Шевченко. І хай він в могилі посміхнеться: “Ну нарешті, зрозуміли”.

Олеся Аббясова

Коментарі

коментарів

Зацікавила стаття? Розкажи про неї друзям! Facebooktwittergoogle_plus