Mobile Menu

Як Бредбері передбачив появу соцпереж і культурний занепад 60 років тому

by Концепт, 28/07/2015

Неможливо переоцінити далекоглядність відомого американського письменника Рея Бредбері. У своїх фантастичних повістях він описував майбутнє, навіть не здогадуючись, наскільки точно він влучить у найболючіші проблеми нинішнього суспільства.

Яскравим доказом тому є роман «451° градус за Фаренгейтом», у якому йдеться про світ майбутнього, світ без книжок. Скорочена версія історії вперше була надрукована у 1951 році, а два роки потому люди змогли прочитати повний варіант.

Понад 60 років тому, письменник передбачив і всюдисущі соціальні мережі, і розквіт споживацтва та матеріалізму, і культурний занепад суспільства, і навіть гіпертрофовану толерантність до соціальних меншин.

Прочитайте лише кілька уривків з цього роману, аби осягнути його проникливість. І пам’ятайте, що ціла книжка завжди краща за уривок!

◊◊◊

– Люди ні про що не говорять.
– Не може бути!
– Та кажу ж вам – ні про що! Одне й те саме – марки автомобілів, моди, плавальні басейни, ще й приказують: «Як шикарно!». Але всі торочать одне й те саме! А кав’ярні вмикають ящики жартів і слухають ті самі жарти чи вмикають музичний екран і дивляться, як по ньому бігають барвисті візерунки, але все це абстракція, лише гра кольорів. А музеї? Ви бували в них? Теж абстракція. Тепер усе таке. Дядько каже, колись було інакше. Колись давно-давно картини розповідали про щось і навіть показували людей.

◊◊◊

Учора я думав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина, що плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. (…) Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив…

◊◊◊

Оскільки все стало масовим, то все й спростилося, – провадив Бітті. – Колись книжками цікавилися тільки одиниці – тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тісно від ліктів, очей, ротів, кількість населення збільшилась удвоє, утроє, вчетверо. Зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту, розумієте? (…)

Уявіть собі людину дев’ятнадцятого століття – коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім двадцяте століття – темп пришвидшується. Обсяг книжок зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Усе стискається, згущається, залишається тільки моментальний знімок. (…)
Твори класиків скорочуються до п’ятнадцятихвилинної радіопередачі. Далі ще більше: один стовпчик тексту, який можна прочитати за дві хвилини . І нарешті – десять-п’ятнадцять рядків для енциклопедичного словника. (…) … Чимало людей ознайомились з «Гамлетом», прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: «Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!» Розумієте? З дитячої кімнати – в коледж, а потім назад у дитячу кімнату. Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п’ять чи більше століть. (…)
А тепер, Монтег, швидше крутіть плівку! Швидше! Клік! Пік! Фрік! Дивись, пильнуй, туди, сюди, швидше, скоріше, вгору, вниз, усередину, назовні! Хто, що, чому, куди, коли? Ех! Ух! Бах! Трах! Бац! Бім, бом, бум! Переказ переказу! Витяг із переказу переказу! Політика? Один стовпчик, два рядки, заголовок! І за хвилину все випаровується з пам’яті. Крутіть людський розум у шаленому смерчі – швидше, швидше! – руками видавців, підприємців, директорів, так, аби відцентрова сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки! (…)
Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові і правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба, перш за все, працювати, а після роботи – розважатися досхочу. І навіщо навчатися чогось іншого, крім уміння натискати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти?

◊◊◊

Так-от, треба якнайбільше спортивних ігор, розваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності – тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Отож організовуйте, вигадуйте нові й нові види спорту, організовуйте супер-спорт! Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше. Наслідок – дратівливість. Дороги переповнені людьми, всі кудись поспішають, байдуже куди. Бензинові втікачі.

◊◊◊

Ну а тепер візьмемо різні дрібні угрупування в нашій цивілізації. Що численніше населення – то більше таких угрупувань. І стережіться образити котре-небудь з них – любителів собак чи котів, лікарів, адвокатів, торговців, начальників, мормонів, баптистів, унітаріанців, нащадків китайських, шведських, італійських, німецьких, ірландських емігрантів, техасів, бруклінців, жителів Орегону чи Мехіко. (…) Що більший ринок, то старанніше слід уникати суперечок, запам’ятайте! Ні в якому разі не можна чіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворились у якийсь різновид ванільного сиропу. Книжки, як твердять оті кляті сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. (…)

◊◊◊

Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева. Отже, коли не хочеш, щоб дім побудували, заховай цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала нещасною через політику, не давай їй змоги роздивитись проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще ліпше – жодного. Хай забуде, що існує така штука, як війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить податками – це краще, аніж заворушення в народі. Головне – спокій, Монтег! (…) Напихайте голови інформацією, яку не можна переварити, захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово інформованими». (…)

Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п’єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава пустопорожня, дайте мені дозу збуджувального – вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п’єсу, хоча це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси.

Олеся Лаба

Коментарі

коментарів

Зацікавила стаття? Розкажи про неї друзям! Facebooktwittergoogle_plus